Часткова лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперії, зумовлена революційними подіями 1905–1907 рр., торкнулася,  крім іншого, і мовно-культурної сфери. Ще напередодні революції був виданий імператорський указ (від 12 грудня 1904 р.), у якому йшлося про усунення надмірних обмежень друкованого слова і, зокрема, розглядалися заборони на видання книг українською мовою. Обговорюючи на своїх засіданнях наприкінці 1904 р. способи виконання пунктів цього указу,  російський уряд прийняв рішення звернутися до Імператорської Академії наук із запитом для отримання «достатніх фактичних відомостей» з питання заборони українського друку (при цьому, звичайно ж, категорично застерігалося, що «ні в якому разі не мається на увазі скільки-небудь зачіпати питання про мову викладання у народних школах малоруських губерній», тобто про заміну російської мови викладання українською).

Для розгляду цього питання було створено Комісію, до складу якої увійшли провідні академіки-суспільствознавці – В. Зеленський, Ф. Корш, П. Фортунатов, О. Шахматов та інші. Її основний висновок, висловлений в доповідній записці «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (березень 1905 р.), був таким: «малоруське населення повинно мати таке ж право, як і великоруське, говорити публічно і друкувати своєю рідною мовою». Всупереч офіційним доктринам і стереотипам, нав’язуваним суспільству пропагандою «єдиноруської мови», свій висновок вчені обґрунтовували тим, що історичне життя росіян і українців не створило спільної для них мови. Вони засуджували русифікаторську політику царизму, яка не забезпечувала елементарного права громадян – права навчатися рідною мовою, користуватися відповідними друкованими виданнями.