З кінця ХVII ст. у 1687 р. на хуторі Ретик біля села Дубовичі Глухівського повіту Чернігівської губернії, отримавши «гетьманський універсал на плотинне займище річки Ретик поблизу Дубович» оселилась родина генерального судді Кочубея Василя Леонтійовича [1, c. 525]. Господарі освоювали місця, багаті лісами, луками, водоймами [2, c. 1], розвивали і підтримували кустарні виробництва, будували греблі і млини, цукроварні, винокурні та інші дрібні заводи [2, c. 12]. Історичні події початку ХVIIІ ст. змусили родину покинути обжите місце, та незабаром на хутір повернулась вдова – Люба Федорівна Кочубей (Жученко) з дітьми [3]. Була вона жінка гордого норову, розбитна і хазяйновита [2, c. 9–11]. Під її опікою знаходились кріпаки сіл Дубовичі, Ярославець, хутора Ретик, Тинниці, Знобовки, Кунашівки слобідки Улиці (Старої Гути) у Чернігівській губернії, хутора Жукового і сіл Диканьки, у Полтавській губернії. Легенди описують жорстокість поміщиці. В противагу, історичні факти свідчать про клопотання володарки перед гетьманом Скоропадським, про звільнення селян від військового постою [4]. У 1710 р. її піклуваннями і коштом виросла на хуторі дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці [2, c. 3]. По смерті матері, володіння перейшли до старшого сина Василя. З тих пір, хутір Ретик і село Дубовичі діставались у спадок особам, які були названі цим ім’ям. Клопотаннями і коштами родини Кочубей у різні часи в селі було побудовано три храми – 1777 р. замість старого дерев’яного великий кам’яний Різдва Богородиці в центрі села, у 1855 р. на сільське кладовище було перенесено дерев’яну церву Успіння з хутора Ретик [2, c. 7], у 1863 р. в парку було зведено домовий Введенський храм-усипальницю [8].

За переданнями Кочубеї називали своїх первістків Василями й Варварами. Останньою володаркою села Дубовичі була Варвара (1869–…) – старша донька В.В. Кочубея (1829–1878).