Глобальний успіх сої як стратегічної культури з високим вмісту білку та олії, широким спектром використання у харчуванні й тваринництві, а також роллю у біоенергетиці супроводжується ерозією її генетичного різноманіття, спричиненою доместикацією та інтенсивним селекціонуванням. Зміна клімату посилює цю проблему, створюючи нові стресові фактори (посуха, спека тощо) для виробництва сої. Здатність рослин адаптуватися до різних умов значною мірою залежить від багатства їхнього генетичного матеріалу, яке є запорукою стійкості та адаптивності агроекосистем. У цьому контексті, предок культивованої сої, дика соя (Glycine soja) відіграє унікальну роль резервуару сприятливих алелів, втрачених у процесі одомашнення, і в цілому, демонструє набагато більшу генетичну варіативність у порівнянні з комерційними сортами. Було виявлено велику кількість локусів G. soja, пов’язаних як зі стійкістю до абіотичних (посуха, солоність, спека), так і біотичних стресів (нематоди, віруси тощо).

Для селекціонерів такий генетичний ресурс збільшує шанси на розробку нових і вдосконалених сортів з бажаними характеристиками. Об’єкти, обрані для схрещування серед диких ліній сої, повинні мати та передавати вигідні рідкісні алелі, яких бракує в елітному генофонді. Як результат, розуміння походження цих алелів та знання варіативності генотипів сої є надзвичайно важливим. Для оцінки генетичної різноманітності в колекціях та популяціях ефективними інструментами є прості повторні послідовності (SSR) або мікросателітні маркери, які виявляють варіації в коротких, повторюваних мотивах ДНК, та широко використовуються завдяки своїй розповсюдженості, поліморфності та кодомінантності.