Розмір шрифту: 

Травми, так само, як і інші місцеві пошкодження, супроводжують усі, а особливо багаторічні, рослини протягом усього життя (Гершензон, 1983; Опалко, 2003). Природні травми, в тому числі й тяжкі, є нормальною і навіть необхідною фазою розвитку рослинного чи тваринного організму і супроводжуються розривами тканин, і навіть відмиранням окремих частин (Кренке, 1950). Регенерація як здатність рослин відновлювати втрачені органи і частини із соматичних клітин, тканин, вегетативних органів є основою вегетативного розмноження рослин (Куян, 1998) і забезпечує успіх щеплення, живцювання і введення та культивування рослинного матеріалу in vitro. Крім того, регенераційна здатність рослини є визначальною у загоюванні як природних травм, так і штучних пошкоджень, що можуть виникати при пересаджуванні чи обрізуванні плодових і декоративних дерев та кущів. Успіх регенерації залежить від багатьох чинників, серед яких чільне місце займають генотип і умови вегетування (Опалко, Балабак, 1999), а також філогенетичний і онтогенетичний розвиток апарату клітинного поділу кожної рослини (Кренке, 1950). Хоча оцінювання регенераційної здатності не входить до переліку обов’язкових для вивчення ознак, воно дає додаткову інформацію про здатність певного генотипу рослин регенерувати пошкоджені тканини залежно від фази розвитку та природно-кліматичних умов.